Стандартизовані тести ніколи не були дієвим засобом прецизійного тестування різних аспектів психічного здоровʼя людини. Незважаючи на їх основні переваги, як от стандартизація опитувальників, широкий спектр застосування та можливість переведення результатів у зручну для трактування шкалу, психометричні тести все ж мають ряд недоліків, головним з яких є недостатня індивідуальність підходу до пацієнта. Для того, щоб точно передати всю гаму емоцій людини та скласти вірогідну картину її душевного стану, не достатньо буде відповідей на заздалегідь запланований список запитань. Сьогодні ми докладніше поговоримо про те, чому стандартизовані психологічні тести є скоріше пережитком минулого, а не ефективним інструментом психологічного тестування сучасності.
Нам усім необхідно усвідомити одне: стандартизовані психометричні тести існують уже майже два століття. Усе почалося з Чарльза Дарвіна та його «Походження видів шляхом природного відбору або збереження порід у боротьбі за життя», в якій британський натураліст виклав своє бачення відмінності видів, що лягло в основу розуміння людської еволюції. Френсіс Гальтон і Джеймс Маккін Кеттел на цьому не зупинились і заявили, що ці відмінності слід вивчати у систематичному континуумі, із врахуванням усіх відомих тодішній науці факторів (Hanson, 2021).
Так, у 1884 році, в Лондоні було створена перша антропометрична лабораторія. Однак, вікторіанці були не єдиними, хто намагався закласти основу психометричного аналізу. Німецький філософ Йоганн Фрідріх Гербарт винайшов математичну модель розуму, що користувалась великою популярністю в освітній практиці 19-го століття.
З тих пір в галузі психометрії не відбувалось суттєвих змін чи зсувів. Лиш в 1936 році Луїс Леон Терстоун, трішки допрацювавши психофізичну теорію Вебера та Фехнера, винайшов закон порівняльного оцінювання та факторного аналізу (Sellbom & Tellegen, 2019). Останній ліг в основу сучасної практики психометричного оцінювання. От, наприклад, 66 зі 114 (58%) психологічних досліджень, описаних в статтях журналу Psychological Assessment за 2017 рік, містять елементи факторного аналізу (Sellbom & Tellegen, 2019). Однак, говорячи про психометричні тест 20-го століття, не слід забувати про один характерний для них недолік. Усі вони ґрунтувалися на конценпції статистичного, масового та узагальненого мислення, яке ставило усіх респондентів під єдиний стандарт оцінки.
У 1950-х роках, відомий угорський психіатр і психоаналітик Леопольд Сонді прокоментував такий підхід: «Впродовж останніх десятиліть мислення статистичне майже повністю придавило та витіснило мислення індивідуалістичне. Ось саме в цьому й полягає основна недуга тестології та тестоманії сьогодення» (Шапіро, 2014). Проблема в тому, що станом на сьогодні нічого особливо не змінилося. Психометрична «індустрія» не досягла особливого прогресу за останні десятиліття. Звісно, змінилися форми, зміст і типи тестів, але основний принцип роботи залишився незмінним – факторний аналіз, якому суттєво бракує точності та персоналізації
Психометричні тести занадто довго не додавали в якості, тож потреба в розробці новітнього підходу до психологічного тестування зʼявилась сама собою. Сучасна стандартизована психометрія здебільшого дозволяє респондентам самостійно визначити міру своєї тривожності (Rossi & Pourtois, 2012). При проходженні таких тестів, людина не апелює до вихідних страхів чи тригерів. Респондент просто дає уніфіковані вербальні відповіді на не менш уніфіковані запитання, радше описуючи свій тривожний стан у співвідношенні до конкретної ситуації.
Тобто вся достовірність результатів таких тестів покладається на те, наскільки добре сам респондент розрізняє стани своєї свідомості. Людина, яка страждає від тривоги, не завжди усвідомлює, що з нею відбувається. Тож, чи не можна назвати таке тестування упередженим? Пацієнт не здатний ставити собі діагноз. Більше того, навіть людина, яка знає, що вона страждає від тривоги, намагатиметься відповідати так, щоб результати були «кращими». Відтак, результати такого тесту спотворюються з самого початку.
Новітні дослідження ефективност психометричних тестів залишають двояке враження. Все більше й більше науковців починають погоджуватись з тим, що навіть розроблені належним чином психометричні тести підходять лише для визначення загальних рис людського характеру (Datta, 2021). Однак, коли справа дозодить до аналізу, скажімо, якогось з тривожних розладів, такі тести не зарекомендували себе найкращим чином. Психометричні тести слід використовувати, коли ви хочете визначити загальну модель поведінкової структури людини; вони не мають нічого спільного з виявленням і оцінкою конкретного стану.
Такі популярні сьогодні анкети не здатні визначати окремі випадки підвищеної тривожності, яка проявляється як механізм реагування організму на різні життєві ситуації. Вони аналізують не сам недуг, а його образ, що складається з часто розмитих і перекручених тверджень респондента.
Уявімо таку ситуацію: ви приходите до лікаря, а він не проводить справжній огляд, а просить аби ви змоделювали його в голові. Наприклад, замість того, щоб постукати по колінній чашці молоточком, він просить вас уявити, що зараз це й відбувається і потім запитує, чи боліло і чи ви взагалі щось відчули?
Визначення рівня тривожності та більш-менш точного вектора її подальшого розвитку потребує поглиблених оцінки та розуміння персоналізованих тригерів і причинних факторів. Зрозуміло, що «анкети» з таким завданням не впораються. Щоб визначати стан людини, необхідно розрізняти між тривожністю як рисою характеру та тривожністю як станом людини (Spielberger, Gorsuch & Lushene, 1970). Оцінка та підхід до людини, для якої тривожність є, скоріше, рисою особистості, відрізняється від підходу до людини, чия тривога викликана подіями або станами теперішнього або минулого життя.
Тут ми говоримо про надважливий для вдалого визначення рівня тривоги аспект. Визначення рівня тривоги як риси характеру – передумова довгострокового прогнозу щодо ймовірності подальшого її прогресії до рівня тривожних розладів. Тестуючи рівень тривоги індивіда методом самооцінювання, ми здебільшого покладаємось на одновимірний підхід Спілбергера, в якому явище тривожності уніфікується і розмежування між тривогою як рисою характеру та тривогою як поточним станом не існує (Leal, 2017). Більш неправдивого уявлення про тривожність годі й шукати.
Сучасна наука оперує значним масивом емпіричних даних, що заперечують самооцінювання як дієвий метод психологічного тестування. Наприклад, дослідження, яке у 2020 році разом із колегами провела Франческа Савіола, демонструє, що тривогу як рису характеру і тривогу як поточний стан слід розглядати як різні неврологічно-функціональні системи.
Рисунок 1. Різні нейронні реакції на тривожність як рису та тривожність як стан
На Рисунку 1 видно, що функціональна оперативність мозку змінюється за замовчуванням у нейронній мережі оперативного спокою людського мозку в залежності від типу тривоги, з якою стикається мозок. Тривожність як риса характеру взаємодіє із нейронною мережею оперативного спокою мозку у верхній лобовій звивині (ліворуч на Рис. 1). Тим часом, тривожність як стан апелює до прекунеусу (праворус на Рис. 1).
Савіола була не першою, хто прийшов до такого висновку. Наприклад, Ендлер і Кочовскі (2001) стверджують, що тривога як риса і тривога як стан є різними багатовимірними конструктами з чотирма і двома вимірами відповідно. Чотири виміри тривоги як риси характеру: i) загроза соціальної оцінки; ii) загроза фізичної небезпеки; iii) невизначена загроза; iv) загроза в повсякденних й тривіальних ситуаціях. Тим часом, два виміри тривоги як стану: i) когнітивне занепокоєння; іі) вегетативно-емоційне занепокоєння. Відтак, ми говоримо про два абсолютно різні типи тривоги, що діють на основі різних неврологічних агентів, що означає, що до їхньої оцінки неможливо підійти з уніфікованої точки зору.
Все це видається дещо складним та заплутаним, чи не так? Як же пройти психологічний тест так, щоб результат був точним, надійним та персоналізованим? Можливо, варто пройти декілька субʼєктивних тестів, що засновуються на самооцінці респондента, але спрямовані на визначення різних типів та рівнів тривожності? А чи не було б легше й набагато ефективніше спробувати насправді зрозуміти, що з вами відбувається, за допомогою обʼєктивних фізіологічних показників, як от рівень гормонів, серцевий ритм тощо?
Звичайно, що останній варіант – найбільш дієвий. Однак, дослідження показують, що рівень фізіологічних змін не завжди відображає рівень тривожності субʼєкта (Teixeira-Silva et al., 2004). Ба більше, існує безліч факторів, на які людський організм може відреагувати такими ж або принаймні подібними “симптомами”, як ті, що викликаються тривожністю.
Працюючи над концепцією Anima, ми вирішили взяти усе найкраще з кожного підходу. Ми об’єднали нейробіологію, доказову психологію, фізіологію та технології з найкращими характеристиками психометрії (ті, які дійсно працюють), щоб створити продукт, який здатний диференціювати інтенсивність суб’єктивних емоцій – одного з ключових елементів патологічної петлі, що призводить до розвитку розладів (Higgins-Chen, 2019).
Рисунок 2. Цикл тривожності щодо вірогідності захворіти
Технологія стеження за очима, яка лежить в основі Anima, дозволяє об’єктивно оцінювати реакції респондента під виконання завдань з візуального пошуку, що легко інтерпретувати.
Anima являє собою зрушення в розвитку, якого так довго прагнули психометричні тести, і елемент нейробіологічного тестування, укріплений за допомогою технологій відстеження очей і глибокого навчання, робить саме це.
Зміни в галузі психометричного тестування назрівали уже давно. Схоже на те, що нарешті знайшлась платформа, що здатна тестувати індивідуалістичне психологічне мислення, про яке говорив Сонді, з обʼєктивною точністю. Узагальнення та стандартизація результатів тестів – давно в минулому, адже не можна аналізувати самопроєкцію захворювання, а не, власне, саме захворювання. Поєднавши у собі новітні досягнення технологій та науки, Anima спромоглася досягти того рівня персоналізації та точності тестування, якого так не вистачає стандартизованим тестам.
